Біографія

Анатолій Гриценко

Дитинство

Народився я 25 жовтня 1957 року в селі Багачівка Звенигородського району Черкаської області.

Коли мені виповнилося 3 роки, ми з батьками переїхали до шахтарського містечка Ватутіно, де мама і тато знайшли роботу. Вже там народився мій брат Віталій, молодший на 7 років. Він, до речі, як і я, згодом став військовим – служив у військовій авіації, має звання майора запасу.

У Ватутіно мама працювала на будівництві, а згодом – у комунальних підприємствах. Нині вже покійний батько – гірничим рятувальником. Жив за тривожними дзвінками аж поки у 1944 році його не призвали до армії, де він опанував інженерну справу – і розміновував звільнені від нацистів території. Повернувшись, працював і зварювальником, і слюсарем, і машиністом екскаватора, і водієм автокрана…

Навчання давалося мені легко, додому приносив одні п’ятірки. Тому поки інші діти довго сиділи над уроками, я читав – багато, запоєм.  Любив також грати у футбол, збирати гриби, вудити рибу.

Навчання

У дитинстві наміру стати військовим у мене не було. Мої мрії змінювалися разом з татовими роботами: машиніст екскаватора, водій автокрану, рятувальник на шахті. І лише згодом, коли батько показував свої фотографії з війни, коли я почав читати книги про війну, коли наслухався розповідей дядька з Умані, що служив в авіаційній частині – зрозумів: буду військовим. І вирішив після 8 класу вступати до Київського суворовського військового училища.  Наполіг на цьому рішенні навіть попри те, що мама плакала, бо боялася відпускати мене, 14-річного, у самостійне життя.

Влітку 1972 року я поїхав до Києва. І отримав найвищі вступні результати серед 2 700 пацанів, які претендували на 300 місць в цьому навчальному закладі.

Про навчання, викладачів, друзів досі згадую з теплотою і вдячністю. Там з нас готували не солдафонів, а майбутніх офіцерів. Дбали про те, аби ми, майбутня еліта армії, всебічно розвивалися.

Після Суворовського планував стати військовим льотчиком. Не судилося, бо з 9 класу мав проблеми із зором. Втім про авіацію мріяти не перестав – і вступив до Київського вищого військового авіаційного інженерного училища, на факультет авіаційного обладнання, яке, як і Суворовське, закінчив з золотою медаллю. Мабуть, дякуючи любові до техніки, яку успадкував від батька.

Там же захопився програмуванням і обчислювальною технікою.

Військова кар’єра

Після закінчення КВВАІУ у 1979 році я отримав призначення в авіаційний полк, що був дислокований біля міста Охтирка Сумської області. В полку було 120 навчально-бойових літаків Л-39. Хоча бачив його вперше в житті – вже за кілька днів опанував настільки, що мене допустили до самостійного обслуговування польотів. За рік один наш Охтирський полк мав 25 тисяч годин нальоту – більше, ніж вся авіація України сьогодні.

Ще в училищі Вчена рада факультету визначила мене як перспективного офіцера для подальшої дослідницької та викладацької роботи, а відтак – рекомендувала після двох років служби у військах складати іспити для вступу до ад’юнктури (військової аспірантури). До вступу я готувався прямо на польотах – підтягував англійську для того, щоб здати кандидатський мінімум. По ночах студіював філософію і базові дисципліни. На той час вже народився мій перший син Олексій.

З 1981-го розпочав навчання в ад’юнктурі. А через три роки достроково захистив кандидатську дисертацію на тему «Автоматизація управління важким військово-транспортним літаком на режимі посадки». Захистившись, почав працювати викладачем у рідному КВВАІУ. Впродовж 8 років читав нашим та іноземним курсантам і офіцерам технічні дисципліни – Системи автоматичного управління, Динаміка і управління літальними апаратами, Авіаційне обладнання літака та ін. Кажуть, був строгим, але справедливим викладачем.

Робота в Міністерстві оборони України

У новоствореному Управлінні військової освіти Міністерства оборони я почав працювати у 1992 році. Це була абсолютно нова для мене штабна робота. З успадкованих Україною уламків системи військової освіти треба було створити нову систему, адаптовану до потреб новоствореної української армії.

Працювали в умовах невизначеності, навіть з ключових параметрів. Бо чіткого уявлення про те, якими мають бути чисельність, структура і озброєння української армії, на той час не мали ні керівники держави, ні військові начальники. Тоді на досвіді переконався: системне реформування може бути ефективним і успішним лише за умови, якщо чітко визначені стратегічні цілі і ключові параметри. Не буде визначеності – помилок і розплати за них не уникнути.

Саме в цей період мені випала нагода поїхати на навчання в Університет Військово-повітряних сил США. Я став першим представником України в цьому навчальному закладі. Тут навчалися і військові офіцери від полковників до бригадних генералів, і дипломати Держдепу, і керівники різних міністерств та розвідслужб – РУМО, ЦРУ, АНБ.

Коли ж повернувся і спробував втілити ті позитивні речі в системі управління і розвитку кращих іноземних армій в Україні – зрозумів: тут це нікому не цікаво. Хоча свої пропозиції передавав навіть тодішньому міністру оборони Валерію Шмарову.

Втім отриманий досвід знадобився мені пізніше, на посаді міністра оборони.

Наступні три роки я працював у Національному науково-дослідному центрі оборонних технологій і воєнної безпеки України. Саме там народжувалося бачення системних реформ в українській армії. Під моїм керівництвом була напрацьована методологія формування державних програм розвитку Збройних Сил, принципи і засади оборонного планування, конкретні напрями і етапи розвитку армії. Але процес впровадження цих наукових розробок виявився затяжним і складним.

Протягом 2005 року ми кардинально змінили всю систему планування бойової підготовки. На основі аналізу загроз і стану Збройних Сил, відпрацювали Стратегічний замисел на їх застосування на період до 2011 року. Сьогодні кожний командир бригади чи полку знає, як він має діяти в тій чи іншій реальній ситуації. Система бойової підготовки зорієнтована саме на виконання реальних завдань.

А у 1997 році на запрошення Олександра Разумкова, який став заступником секретаря РНБО, я почав працювати в Апараті Ради нацбезпеки і оборони. І наполіг на створенні в ньому Аналітичної служби, яка би концентрувалася на питаннях системних реформ, аналізі ситуації у ключових сферах нацбезпеки та виробленні пропозицій по реагуванню на тактичні і стратегічні виклики. Вона була створена указом президента. І за два роки, поки я її очолював, ми змогли з нуля налагодити комплексну оцінку і щотижневий моніторинг загроз національній безпеці; готувати і подавати президентові і секретарю РНБО пропозиції з питань безпеки, зовнішньої політики, відносин з Росією, США, НАТО, у рамках ГУАМ, по енергетичній політиці, економіці, обороні…

Коли 29 жовтня 1999 року Олександр Васильович пішов з життя – його команда вийшла з РНБО, аби розбудовувати УЦЕПД. З ними пішов і я. Наприкінці 1999-го звільнився з армії, якій віддав 27 років життя, підготував концепцію розбудови Центру – і ми почали працювати. Вже через півтора місяці вийшов друком перший номер часопису УЦЕПД «Національна безпека і оборона» українською та англійською мовами.

4 лютого 2000 року було проведено перший круглий стіл, на якому ми виклали своє бачення стратегії реформування українських Збройних Сил. Тодішнє військово-політичне керівництво країни впроваджувати її не захотіло – це робили вже ми з однодумцями, рівно через 5 років, коли я став міністром оборони. І передбачені цією стратегією реформи ми реалізували на 100%.

Політична діяльність

Свої перші «політичні» кроки я зробив ще  у КВВАІУ, в часи перебудови. Тоді я очолював партійну організацію кафедри. Наше рішення не перераховувавти членські внески до ЦК і приєднатися до Демократичної платформи в партійних «верхах» викликало неабиякий переполох. Але ми вистояли.

У 1989 році відбулися перші демократичні вибори на союзному рівні. На підставі   власного вибору вирішив підтримати кандидата Володимира Черняка. У вільний від роботи час допомагав організовувати зустрічі, переконував людей, розклеював з сином листівки на Харківському масиві…  А коли Черняка обрали депутатом, згуртував кілька людей, з якими готували йому експертизу законопроектів, надсилали матеріали до Москви, дзвонили прямо до готелю зі своїми порадами. І робили це абсолютно безкоштовно.

У 2004 році я абсолютно свідомо вирішив підтримати Віктора Ющенка на виборах президента, працював у його виборчому штабі на інформаційно-аналітичному напрямі. До того моменту Центр Разумкова, який я очолював, випустив понад 50 журналів і доповідей, в яких аналізувалася ситуація в найрізноманітніших сферах. І на відміну від Кучми чи Януковича, Ющенко видавався тим, кого зацікавлять пропоновані нами способи вирішити найбільші проблеми України у цих сферах.

Однією з перших моїх пропозицій в штабі було залучення кращих вітчизняних експертів у економіці, енергетиці, сільському господарстві, соцполітиці і воєнній безпеці – і замовити їм «Програму 100 днів». Ці експерти мали підготувати законопроекти, проекти урядових постанов і указів майбутнього президента, які мали дати потужний старт реформам вже впродовж перших трьох з лишком місяців його каденції. Тоді підтримка новообраного президента у людей ще переважала б над небажанням миритися з непопулярними, болючими, але необхідними реформами. Але програма так і не була запущена – офіційно через брак коштів на її розробку.

А далі почався Майдан. На сцені Майдану я не був жодного разу, зате часто бував серед людей.  А мої старші діти – Олексій та Світлана – разом з друзями жили там в наметах з першого до останнього дня.

У 2005-му я був призначений міністром оборони України. Я вдячний Ющенку за надану можливість реалізувати давні задуми щодо армії. Але шкода, що через відсутність підтримки і зацікавленості Верховного головнокомандувача їх не вдалося зробити незворотними і реалізувати повністю. Бо реформа армії — це справа всієї держави, всіх гілок влади, а не окремого міністерства. І все ж таки нам вдалося зробити дуже багато, бо я знав, що і як треба змінювати. Тож Міністерство оборони виявилося єдиним, де протягом трьох років і трьох урядів послідовно впроваджувалися системні зміни.

Мені нема за що червоніти. Я не користувався міністерською дачею і урядовою лікарнею у Феофанії. Першим серед міністрів почав оплачувати використання службового автомобіля і перельоти членів родини. Квитанції зберігаю дотепер. Мої батьки і родичі самі сплачували за лікування у військовому шпиталі. Жоден з моїх кумів не отримав посади у Міністерстві.

Я прийшов у Міністерство полковником – полковником і пішов, бо головне – справа, а не зірки на погонах. Єдине, про що шкодую – не встиг зробити реформи в армії незворотними. Але ми це виправимо. Після перемоги наведемо порядок і в армії, і в державі. Досвід є. Якщо згуртуємося – все у нас вийде. Бо в масштабах держави результату можна досягти лише командною грою.

Особисте життя

Вперше я одружився ще після 4 курсу КВВАІУ . З дружиною Людмилою ми прожили в шлюбі багато років, виховали сина і доньку. Люда майже весь свій час віддавала дітям – і я їй за це безмежно вдячний. Але з часом наші стосунки вичерпалися. Ми розлучилися, і це рішення нами обома було сприйняте спокійно, а вже дорослими дітьми – з розумінням.

З моїм Коханням, моїм Другом, моїм Всесвітом – моєю дружиною Юлією Мостовою, відомою в Україні журналісткою та редактором газети «Дзеркало тижня»  – ми познайомилися ще у 1997-му. Спершу були друзями, однодумцями. А потім прийшло кохання. І у 2003-му ми побралися. Уже у зрілому віці, коли кожен з нас склався, як особистість. Без неї себе не мислю.

Дружина підтримує мене у всьому. Розходимося з Юлею лише в одному: не хоче вона, щоб я пов’язував своє життя з політикою. Вважає, що жоден гнучкий розум не витримає конкуренції з гнучкими хребтами. Але ж я впертий, поконкуруємо…

Моя гордість – мої діти. Старші – Олексій і Світлана – виросли розумними, працелюбними, самостійними і порядними людьми. Вони завжди підтримували мене – і максимально допомагають у всьому, що роблю.

Олексієві 35 років, він закінчив Київський політехнічний інститут, працює у сфері інформаційних технологій. Його дружина – теж Юля. Вони вже зробили мене двічі дідом. Діти вважають, що старша онучка Улянка дуже на мене схожа.

Доньці Світлані — 32. Вона закінчила Київський національний університет за спеціальністю «Міжнародна економіка». Рік навчалася за програмою магістра в Шотландії. У вересні 2008 року створила  власну компанію “BC Agency", працює в сфері відносин з громадськістю. На жаль, як і весь бізнес, відчула вплив фінансової кризи, однак впевнено бореться з перешкодами.

Мій молодший — Гліб Разумков, син покійного Олександра Васильовича. Я всиновив його після смерті батька, зберігши прізвище. Наш син – розвинений і цілеспрямований хлопець, з тонкою душею та аналітичним мисленням, не на свій вік.

Найменша, Анна – поєднує в собі лідерські риси і лагідність та дотепність. Вона на 6 років молодша від Гліба – і аби уникнути дитячих ревнощів, свого часу мені доводилося вигадувати і розповідати Ані та Глібу казки про хлопчика і дівчинку, які поступово дорослішали і усвідомлювали, наскільки необхідні один одному. І це спрацювало –  нам вдалося позбутися ревнощів між дітьми, зробити їх реально близькими.

Я дуже хочу, щоб і мої молодші діти виросли чесними, порядними, відповідальними громадянами, щоб здобули гідну освіту, могли твердо стояти на ногах у житті — попри всі кризи надворі. І щоб так само міцно стояла Україна.