Ще за кілька днів до 23 лютого почали надходити дзвінки і смс-ки з поздоровленнями до Дня Захисника Вітчизни. Від друзів, колег, від знайомих і зовсім не знайомих людей.

Знаю, що коли завтра завезу Гліба до школи, на його парті лежатимуть дівчачі привітання, маленькі подаруночки від однокласниць. Так було, і коли сам ходив до школи, і наші батьки...

Знаю, що офіцери – хто починав службу за часів СРСР і хто вже після його розвалу – увечері 23 лютого сядуть за стіл і з келихом відзначать цей день. Так само, як і сиві ветерани колишньої Радянської.

Ця традиція зберігається, хоча давно вже маємо українську, а не радянську армію, і День Збройних Сил України святкується не 23 лютого, а 6 грудня. Зберігається вона не лише в армії, а в суспільстві в цілому. І в тому, як на мене, нема нічого недоброго або непатріотичного.

ЗМІ повідомили, нібито Президент має намір перенести святкування Дня Захисника Вітчизни з 23 лютого на іншу дату, можливо, щоб ушанувати захисників Вітчизни, які загинули під Крутами. Я б не цього не робив.

Видасть Президент такий указ, чи він його не видасть, думаю, це не дуже вплине на ставлення людей до дня 23 лютого. Бо у свідомості переважної більшості тих, хто його відзначає в Україні – це скоріше День Мужчин, аніж чергова річниця вже давно не існуючої Радянської Армії.

День Збройних Сил України є і надалі буде професійним святом військових, людей у погонах. Я хотів би, щоб цей день святкувала вся країна. Але сьогодні це не так. І навряд чи завтра буде так у країні, армія якої не воює і в якій все менше юнаків проходять строкову службу.

Тож мої вітання Мужчинам! Насамперед тим, хто захищав нашу Батьківщину на минулих війнах! Тим, хто завтра її захищатиме і сьогодні стоїть в армійському строю. Добра вам, здоров’я, сили і Мужності!

Переконаний, мине кілька років і ставлення до армії зміниться кардинально. З боку і держави, і суспільства в цілому. Замість ритуальних обіцянок і заклинань про необхідність боєздатної армії, буде більше логіки, здорового глузду і більше реальної турботи про українську армію.

Війна на Кавказі показала, що світ не став безпечнішим, скоріше навпаки. Задумалися багато з тих, хто ще зовсім недавно ставив питання, а чи потрібна взагалі Україні армія? І навіщо витрачати на неї ресурси?

А дехто по-іншому почав ставити питання, а чому в нас армія вдвічі меншої чисельності, ніж міліція? І чому увага держави до армії і військового бюджету набагато менша, ніж до МВС та багатьох інших воєнізованих структур, яких наплодилося в Україні, як тих грибів після дощу?

Армії сьогодні важко як ніколи. Тим більше, маємо шанувати і вітати зі святом тих людей, які в дуже складних умовах бережуть наш спокій, які не опускають руки і роблять можливим неможливе. В усі віки в кожному народі були і будуть Мужні люди, спроможні йти вперед навіть тоді, коли непевні, що за ними підуть інші. Люди, для яких ризик, вихід за межу можливого, готовність за самих складних обставин брати на себе відповідальність за долю інших – то є природний стан, внутрішня потреба душі.

Витримка і Мужність, притаманні військовим, сьогодні потрібні нам усім. Попереду дуже серйозні випробування, по суті – перевірка на міцність, на спроможність вистояти перед справжніми викликами світового масштабу. Тож витримки і Мужності нам усім! З Днем Захисника Вітчизни!