На жаль, я не знав своїх дідів. Мамин батько, рядовий червоноармієць Тихон Чечіль, воював у складі 314-ї стрілецької дивізії, яку назвали «казахською», бо сформована вона була у Казахстані. Ми вважали, що він пропав без вісти. Але нещодавно дізналися: мій дід Тихон Терентійович загинув у бою 29 вересня 1942 року і похований він у братській могилі у селі Гайтолово Мгинського (тепер Кіровського) району Ленінградської області. Мама, якій на той час було лише п’ять років, із двома сестрами залишилася без батька. Бабуся Мотря витримала з трьома доньками і евакуацію у Казахстані, і голод 1948 року на Черкащині вже після війни. Всіх трьох підняла на ноги і дала путівку у життя.

 
Останні роки бабуся жила з нами у Ватутіному. Питав, чому вона прокидається о п’ятій ранку і йде сапати квіти біля будинку, хіба не можна зробити це пізніше? Відповідала: «От доживеш до сорока років, і ти не спатимеш, будеш прокидатися з сонцем».

Чесно признаюся: мабуть, це чи не єдине, що не справдилося із прогнозів бабусі Мотрі. Може, темп життя став таким шаленим, але мені стукнуло і 40, і 50, а якби не дзвонив будильник, здається, спав би до півдня.

Доля батькової сім’ї – набагато трагічніша. В їхній великій родині підростало семеро дітей. Обробляли гектар землі, мали робочого коня. У 1933-му цього виявилося більш ніж достатньо, щоб господарів  нарекли куркулями. Діда Дем’яна заарештували. Протягом тижня його жорстоко били у районному відділку. Тим часом із хати винесли увесь зібраний урожай, розтоптали чобітьми навіть той простий харч, що стояв на столі. Багнетами розпороли подушки й матраци – шукали зерно.

П’ятеро з сімох дітей, не маючи що їсти, через кілька днів померли. Залишився тільки хлопчик, який і став моїм батьком, та його старша сестра. Коли через тиждень дід повернувся додому і побачив у хаті руїну, а поруч – п’ять свіжих могил, у нього не витримали нерви. Він пішов із життя. Це я зараз називаю його дідом, а йому тоді не було навіть 35! Єдина згадка про діда Дем’яна – це смачні соковиті груші, що рясно родили у саду, який він устиг посадити.

Татова мати, бабуся Ганна, була надзвичайно мудрою й духовно багатою людиною. Вона не знала грамоти, але завжди цікавилася подіями у світі й на диво точно могла вказати, по який бік від Багачівки – Афганістан, а по який – Австралія. Саме від неї я вперше почув як біблійні історії, так і реальні — про Голодомор, Громадянську війну.

Тоді мені, максималістськи налаштованому піонерові й комсомольцю, розповіді бабусі вдавалися неправильним   трактуванням або вигадкою. Тепер страшенно жалкую, що вже немає кого розпитати про реальну історію моєї країни і родини.

Шкільна наука давалася мені легко. Батьки ніколи не перевіряли моїх уроків: і часу в них не було за роботою, та й не сидів я над уроками більше 15 хвилин. Більше читав художні книжки, по кілька в день, починаючи з першого класу. Знаю точно, що мій формуляр у бібліотеці шахтарського клубу був найтовстішим і серед дорослих. Та й шкільний табель додому приносив із самими п’ятірками. Смішно, але з перших днів у школі мене називали на ім’я по батькові, бо в нашому класі було два Гриценки, обидва – Анатолії, та ще й сиділи, бувало, за однією партою. Саме за іменами батьків нас розрізняли вчителі.

Я не належу до батьків, котрі чи не щодня нагадують своїм дітям: «От я у твоєму віці по морозу босими ногами дев’ять кілометрів у школу і стільки ж назад чимчикував».  Втім, привчаючи дітей до порядку і домашніх обов’язків, кілька разів таки розповідав, чим життя без теплої батареї, без зручностей і водогону відрізняється від нинішнього. Інколи на них це справляє враження:)

Хоча, звісно, і свободи тоді в дітей було більше: риболовля, футбол, гриби. Ліс, поле, озеро — все твоє. Пригадую, як  сідав на велосипед «Школьник», брав із собою молодшого брата, і ми їхали на весь день за місто на озеро рибалити.

Одного разу, мені тоді було років одинадцять, Віталику – чотири, поверталися ми надвечір з такої «експедиції» додому. На в’їзді у Ватутіне дуже крутий спуск, а внизу – залізничний переїзд. Спускаюся і бачу, що шлагбаум закритий, а вздовж дороги скупчилося багато вантажівок. Швидкість уже розвинув шалену. І найстрашніше – з велосипеда раптом спадає ланцюг, гальмувати нема чим. Лечу і зупинитися не можу.

Щоб не загинути обом, треба було миттєво приймати рішення. Я різко звернув з дороги прямо в яму, що поросла колючою дерезою. Велосипед, певна річ, полетів шкереберть. Колеса вщент потрощено. Дволітровий бідончик, у якому віз рибу, перекинувся, й улов висипався на асфальт. А ми з Віталькою неабияк забилися. Але злякалися іншого: батьки сваритимуть, що ми надто пізно приїхали, та ще й побиті і з поламаним велосипедом. Але від велосипеда і риболовлі цей випадок мене не віднадив. З дитинства був упертим хлопцем.

Як вирішив стати військовим? У дитинстві про армію я не дуже мріяв. Як усі хлопці, хотів стати, коли виросту, таким, як батько, наприклад – машиністом величезного екскаватора або водієм автокрана. Мені й досі в пам’ятку, як батько давав натиснути на кнопку запуску двигуна на новенькому автокрані МАЗ, як приїздив додому на обід, навіть номер тієї машини перед очима – 37-45ЧКБ. Коли тато змінив професію на гірничого рятувальника –  я теж змінив свою мрію і хотів працювати з ним на шахті.

Але врешті-решт таки привабила армія. У цьому рішенні, мабуть, було щось хлопчаче. Частково мене надихнули фотографії тата в колі фронтовиків, на башті танку Т-34, книжки про війну, розмови з моїм дядьком з Умані, який служив в авіаційній частині.

Моє рішення після восьмого класу поступати до Київського суворовського військового училища для батьків було як грім серед ясного неба. Мама плакала, відмовляла: як це – в чотирнадцять років іти з дому!? Але влітку 1972 року я круто визначив свою долю й вирушив до Києва. Понад 2700 пацанів претендувало на 300 місць у Суворовському. Після іспитів я неабияк здивувався, бо з’ясувалося: серед усіх набрав найвищий вступний бал. 

Суворовське училище – нині ліцей імені Богуна — це справді гідна школа з чудовими педагогами. Хоча там було й непросто навчатися, і не всі витримували. Після кількох місяців і в самого була думка кинути училище. Ні, програма для мене не була складною, вчився я легко. Не було складним і життя у чоловічому колективі, і вже з перших днів я відвоював собі місце під сонцем. Бо хоч забіякою не був ніколи, але постояти за себе завжди вмів. Причина в іншому – важко сприймалася дисципліна, розписаний до хвилин кожен день, обмеження на звільнення по вихідних, елементи муштри. Але врешті-решт таки залишився, і не жалкую. Бо це була – Школа! Серйозна, але дуже цікава Школа. Пригадую, був у нас супер-викладач з астрономії – Олександр Григорович Макаров.  Неймовірно залюблений у свій предмет. Крім планових уроків, він водив нас до обсерваторії, а ще – пізно ввечері приходив з дому до нас, у спальне приміщення, і

У Суворовському були надзвичайно суворі вимоги до знань з математики, фізики, хімії, історії. Більшість викладачів мали звання Заслуженого вчителя.

Нас виховували мужніми і фізично сильними. Кожен мав декілька спортивних розрядів, я – з легкої атлетики і стрільби з автомата. Ті навички залишилися на все життя: і сьогодні, після кількох пострілів, щоб відчути новий пістолет, автомат чи кулемет, здам на відмінно вправу з будь-якої стрілецької зброї. Якось довелося: коли вже був міністром оборони, на міжнародній виставці в Абу-Дабі представник компанії – розробника зброї жартома запропонував перевірити їхній новий пістолет. І змушений був зняти капелюха перед українським міністром – чотири «дев’ятки» і чотири «десятки» з першого підходу до мішені.

Нас навчали хороших манер, ми вивчали етику, естетику і за два роки передивилися репертуар усіх київських театрів. Звісно, з третього або четвертого ярусу. Втім, хіба це мало значення? Нас не виховували солдафонами – з нас готували майбутніх Офіцерів. Сучасну, всебічно розвинену особистість, яка мала стати елітою армії.   …Я   навіть не уявляю, як таку підготовку можна дати сьогодні у військовому ліцеї, який хочуть збудувати in the middle of nowhere, серед степу в Батурині, на виконання фольклорної забаганки Президента.

Суворовське дало мені перший досвід серйозної відповідальності за інших. Різне траплялося. Одного разу  командир взводу проводив заняття зі стрілецької підготовки, а наприкінці скомандував  мені, як старшому, завершити ці стрільби і здати зброю. Та  хлопці є хлопці, попросили: «Давай ще постріляємо». Погодився. Зачинили  двері, почали стріляти. Майор почув і повернувся. Запитує: «Хто стріляв?!» Усі мовчать. Один суворовець каже: «Це я наступив на патрон, і він сам вистрілив». Майор – досвідчена людина. Посміхаючись, бере ніж-багнет, розрізає цинковий ящик, висипає на підлогу сотні патронів і каже: «Топчіть». Топтали-топтали – марна річ. А потім мене за невиконаний наказ позбавили звільнення, а всіх решту відпустили. Було прикро, мало не до сліз. Усі, кого я прикривав, пішли в кіно чи їсти морозиво, а я увесь вихідний просидів за парканом Суворовського.

Минуло багато років, та й тепер із великою теплотою і задоволенням зустрічаюся з кадетами-однокашниками. З ними я вчився встановлювати справедливість, а інколи, чого гріха таїти, – порушувати правила. З ними навчався переживати перемоги й поразки. З ними втікав через паркан на перші побачення. З ними звикав підкорятися й командувати. І за все це щиро їм вдячний.

Після Суворовського спочатку мріяв стати військовим льотчиком. Але через проблеми із зором, що виникли після дев’ятого класу, вже не судилося. Поступив до Київського вищого військового авіаційного інженерного училища, на факультет авіаційного обладнання. Навчання було цікавим і пролетіло дуже швидко. КВВАІУ, як і Суворовське, закінчив із золотою медаллю. Любов до техніки, успадкована від батька, який мав авторитет ватутінського Кулібіна, далася взнаки.

Після четвертого курсу я одружився. З дружиною Людмилою ми прожили в шлюбі багато років, виховали сина і доньку. І я надзвичайно вдячний їй за це, бо саме Людмила приділяла турботі про дітей левову частку часу. Але сталося так, що згодом наші стосунки вичерпалися. Ми розлучилися, і це рішення нами обома було сприйняте спокійно, а вже дорослими дітьми – з розумінням.

В училищі несподівано відкрив для себе неабияку фізичну витривалість і став  непоганим стаєром. Непідготовленій людині важко в це повірити, але на День перемоги ми робили 110-кілометровий пробіг – від Києва до Балико-Щучинки, що за Кагарликом. Наші курсанти розшукали там останки тисяч невідомих солдатів, які полягли в боях Великої Вітчизняної. Їх захоронили у братську могилу, встановили обеліск. Щороку 9 травня на цей плацдарм з’їжджалися учасники форсування Дніпра. І наш пробіг був присвячений їм, героям війни – живим і загиблим. Але для того, щоб узяти в ньому участь, треба було тренуватися, щодня пробігаючи 20-30 кілометрів. Спочатку це здавалося мені неможливим, але згодом втягнувся: обираєш нормальний темп і біжиш на автопілоті під ритм на кшталт «лєтки-єнки».

Психологія стайєра істотно відрізняється від спринтерської. На  мій погляд, в українській політиці перші — велика рідкість.

Після закінчення КВВАІУ у 1979 році я отримав призначення в авіаційний полк, що був дислокований біля міста Охтирка Сумської області. В полку було 120 навчально-бойових літаків Л-39. Цей літак чехословацького виробництва я побачив на свої очі уперше, бо в училищі ми вивчали які завгодно бойові літаки – Су-17, Су-24, Су-25, Су-27, МіГ-23, МіГ-25, Міг-29, Ту-22М3, Ту-160, Іл-76, вертольоти – Мі-8, Мі-24, різні типи безпілотних літальних апаратів, але …ні слова про Л-39. Нічого, освоїв і конструкцію, і схеми, і вже за кілька днів був допущений до самостійного обслуговування польотів.

Охтирка – справжнє козацьке місто, воно має славні бойові традиції. Дотепер жителі міста замість вулиць використовують історичні назви – Перша сотня, Третя сотня, за місцем давньої дислокації козацьких підрозділів. Умови життя для молодих лейтенантів також були «козацькими» - на постій господиня впустила в стару хату з грубою, вода – в криниці, опалення – в штабелях біля сараю…

Рівень службового навантаження у полку був неймовірно високим. Нинішні молоді авіатори про таке не здогадуються. Тоді один наш Охтирський полк видавав на гора 25 тисяч годин нальоту за рік. Сьогодні, на жаль, такого показника не може досягти уся авіація Збройних Сил України.

Польоти відбувалися у дві зміни. Часто на сон залишалося півтори-дві години. З таким ритмом можна було сплутати день і ніч, але ми мусили бути максимально сконцентрованими, бо обслуговували життєво важливе для льотчика обладнання.

Мені пощастило й самому відчути самостійний політ. Не приховуватиму –  я про це мріяв. Одного разу умовив заступника командира ескадрильї взяти мене в кабіну інструктора і дати можливість покерувати літаком. То був нічний виліт, туман і дощ – видимість практично нульова. Досі пам’ятаю: передбачався  25-хвилинний маршрут, потім посадка – зліт без зупинки (з конвеєра) і ще 25 хвилин у небі. Скажу відверто: вже  перших 25 хвилин мені вистачило для того, аби  відчути, що це таке – в суцільній темряві покладатися лише на прилади. Однак ніхто не просив: «Зупиніть Землю, я зійду». З літака зійшов окрилений, а новий досвід спонукав мене ще більше поважати пілотів.

Ще в училищі Вчена рада факультету визначила мене як перспективного офіцера для подальшої дослідницької та викладацької роботи, а відтак – рекомендувала після двох років служби у військах складати іспити для вступу до ад’юнктури (військової аспірантури).

До іспитів я готувався прямо на польотах. Не розлучався з англійським словником, адже треба було здати кандидатський мінімум з іноземної мови. А філософію і базові дисципліни за спеціальністю готував удома. В Охтирці народився мій перший син — Олексій. От він мені ночами, голосно та вимогливо,  й допомагав гризти граніт науки. Я розбив увесь навчальний матеріал на однакові  за обсягом частини і щодня виконував узяті перед самим собою зобов’язання. Знаєте, що було святом у ті місяці? Коли під час грози відключалося електропостачання і в хаті гасло світло. Це давало мені виправдання: мовляв, я – не Тарас Шевченко, щоб читати при свічці.

Я повернувся до Охтирки через 25 років, уже в ранзі міністра оборони. Теплою і зворушливою була зустріч із ветеранами нашої частини, з якими починав службу лейтенантом.

З 1981-го розпочав навчання в ад’юнктурі. А через три роки достроково захистив кандидатську дисертацію на тему «Автоматизація управління важким військово-транспортним літаком на режимі посадки». Розрахунки виконувалися для літака Ан-124 «Руслан» у взаємодії з КБ імені Антонова. Дисертація була визнана якісною роботою, її позитивно оцінили в Академії імені Жуковського і МВТУ імені Баумана (фахівцям ці московські заклади добре відомі).

Але тепер, вільно володіючи англійською мовою, а головне – вільно почуваючись в Інтернеті,  інколи думаю: які ж ми були обкрадені за «залізною завісою» без доступу до світових знань. Навіть коротку статтю іноземного автора треба було довго шукати у спеціальних збірниках анотацій, потім надсилати запит поштою до Інституту під Москвою, чекати відповідь тижнями, а то й місяцями, нерідко – безрезультатно…

Можна лише по-доброму позаздрити молоді, яка має через Інтернет практично необмежений доступ до бібліотек передових університетів світу і набагато ширшу базу для наукових досліджень і відкриттів, що змінюватимуть світ.

Після захисту дисертації я розпочав викладацьку роботу в рідному КВВАІУ. Це були цікаві й насичені вісім років. На кафедрі Систем автоматичного управління і пілотажно-навігаційних комплексів, яку очолював професор Асланян Альберт Едуардович, панувала на диво новаторська і дружня атмосфера. Зі своїми колегами товаришую й досі.

Нас об’єднувала не тільки робота. Тричі на тиждень, за любої погоди ми о 8-30 зустрічалися на футбольному полі, і там не було різниці між професорами і лаборантами, полковниками і старшими лейтенантами. Під час перерви між лекціями турніри з швидких шахів — по дві хвилини на партію — викликали неабиякий ажіотаж. А якими смачними були шашлики під час наших регулярних вилазок із сім’ями на природу!

У КВВАІУ я зробив свої перші «політичні» кроки. То були часи перебудови. Часи відкриттів і нових можливостей. Часи, коли дряхліюче старе зіштовхнулося із незграбним новим. На той час я очолював партійну організацію кафедри. Без перебільшення, паніку «нагорі» викликало наше рішення припинити перерахування членських внесків до ЦК і приєднатися до Демократичної платформи в партії. До речі, наша парторганізація стала першою серед усіх військових структур на території України, яка відважилася на такий крок. Майора Гриценка тоді тягали по високих кабінетах, вимагаючи пояснень. Вистояли.

У 1989 році відбулися перші демократичні вибори на союзному рівні. На підставі   власного вибору вирішив підтримати кандидата Володимира Черняка. У вільний від роботи час допомагав організовувати зустрічі, переконував людей, розклеював з сином листівки на Харківському масиві...  А коли Черняка обрали депутатом, згуртував кілька людей, з якими готували йому експертизу законопроектів, надсилали матеріали до Москви, дзвонили прямо до готелю зі своїми порадами. Мені, як і іншим небайдужим та порядним людям, тоді навіть на думку не спадало, що за це можна вимагати від депутата гроші. Останніми роками дійсно багато чого змінилося…

Японці кажуть, що роботу треба змінювати кожних п’ять-сім років. Мій досвід підтверджує: такі спостереження мають рацію. Людині дано одне життя, і прожити його цікаво можна лише у пошуку справжнього власного покликання. На восьмому році роботи на кафедрі відчув, що як викладач я себе вичерпав. Бо, дійсно, читати лекцію треба лише тоді, коли не можеш її не читати.

У новоствореному Управлінні військової освіти Міністерства оборони я почав працювати у 1992 році. Це була абсолютно інша, нова для мене штабна робота. У спадок від Союзу на території України залишилося 42 вищих  військових навчальних закладів, училищ, а ще понад 100 військових кафедр. Вузів багато, для України – надто багато, але це не була система – окремі елементи раніше цілісної союзної системи. Систему військової освіти для України треба було створювати, адаптуючи її до потреб нової, української армії.

Це було масштабне завдання, з точки зору планування. Для порівняння: у 1992 році Управлінню військової освіти Міноборони було підпорядковано понад 200 тисяч особового складу – це більше, ніж сьогодні у Збройних Силах України загалом. Я працював у аналітичному відділі, і ми виконували більшість розрахунків, давали прогнозні оцінки, проводили експертизу проектів рішень, що надходили від штабів і командувань, готували документи для уряду і парламенту.

Працювали в умовах невизначеності, навіть з ключових параметрів. Бо чіткого уявлення про те, якими мають бути чисельність, структура і озброєння української армії, на той час не мали ні керівники держави, ні військові начальники. А якщо врахувати п’ятирічний термін підготовки офіцера, то для планування ми мали б знати параметри армії зразка не 1992-го, а 1997-го року. Тому будувати систему освіти під потреби армії, окресленої лише загальними рамками, було об’єктивно складно.

Траплялося й таке: окремі високі начальники, на прохання керівників вузів, подавали нам у десятки разів (!) завищені заявки на підготовку офіцерів – льотчиків, танкістів, моряків… Ясно, вони хотіли таким чином убезпечити той чи інший вуз від скорочення персоналу. Але ж на які кошти їх утримувати, і що потім, через п’ять років, робити з тисячами «зайвих» лейтенантів? Доводилося і мені, підполковнику, з цифрами і графіками переконувати генерал-майорів і генерал-лейтенантів у помилковості їх позиції – і недарма. Під тиском аргументів вони рвали старі і тут же підписували нові, більш реалістичні заявки і плани.

Під час цієї роботи на власному досвіді переконався, що системне реформування може бути ефективним і успішним лише за умови, якщо чітко визначені стратегічні цілі і ключові параметри. Не буде визначеності – тоді питання лише ціни помилок, яких не уникнути.

На навчання до Сполучених Штатів я потрапив, швидше, випадково. На початку березня 1993 року в наше Управління зателефонував міністр оборони Костянтин Морозов, якому поскаржився тодішній посол США Вільям Міллер: мовляв, два українських офіцери, згідно з домовленостями, вже мали б бути в Америці на навчанні, а їх досі там немає. Морозов наказав за два дні вирішити питання.

Під час перекуру начальник профільного відділу бідкався, де ж йому терміново знайти кандидатів на навчання в американському військовому університеті. Вони мали відповідати таким вимогам: авіатори, звання підполковника або полковника, ступінь кандидата наук плюс англійська мова. У розпачі він виголосив свій монолог, а потім скосив очі на мене: «Слухай, а в тебе ж усе це є, може поїдеш?» Рішення, яке  круто змінило моє життя на наступних півтора року, було прийняте ще до того, як докурив цигарку. Я не прихильник довгих зважувань. Мабуть, дається взнаки військовий жарт: «Прийняте рішення, навіть якщо воно помилкове, але швидко реалізоване, – це завжди краще, ніж відсутність рішення». Але з приводу цього рішення, як і більшості інших, не жалкую.

Навіть попри те, що, навчаючись в Інституті іноземних мов, протягом трьох місяців мусив жити на 60 центів у день. Бо із скромної стипендії треба було  заощадити кошти на квитки до Америки для дружини й доньки. В інститутській їдальні на обід купував овочевий суп, а увечері відламував від безформної маси оптом куплених курячих ніжок шматок і готував його у мікрохвильовій печі. Гроші на квитки я назбирав. Але на «ніжки Буша» відтоді дивитися не можу.

Після Інституту я переїхав із міста Сан-Антоніо, штат Техас, до Університету Військово-повітряних сил США, де навчався протягом наступного року у місті Монтгомері, штат Алабама.

То було унікальне навчання, бо своєю філософією воно принципово відрізняється від навчання у відомих мені радянських закладах. Разом на одному курсі навчалися 200 американців і по одному представникові з 41 країни світу. З України я тут був першим. Навчалися і військові офіцери – представники усіх видів збройних сил, у званні від підполковника до бригадного генерала, і цивільні фахівці відповідного рангу – дипломати з Держдепартаменту, керівники підрозділів з різних міністерств і розвідувальних служб – РУМО, ЦРУ, АНБ. Біографій не приховували.

Нам викладали унікальні люди – міністр оборони, чотиризіркові генерали – командувачі видів збройних сил і регіональних командувань США, визнані у світі дипломати, топ-менеджери транснаціональних корпорацій, провідних оборонних підприємств і цивільних компаній, провідні журналісти, астронавти, навіть людина-легенда – батько водневої бомби Едвард Теллер.

Ми могли на рівних вести дискусії з цими людьми з питань стратегії, економіки, державного будівництва, світової і регіональної безпеки, науки і екології, оборонного планування і військових операцій. Могли поставити під сумнів будь-яке твердження і дискутували без жодних обмежень – такими є правила військового університету. Такого в Союзі не було, і в Україні теж. Нема дотепер. На жаль.

Ми облітали практично всі ключові американські командування, штаби і полігони, були на навчаннях, навіть на підземному і повітряному командних пунктах Президента США, що на випадок війни. Спускалися на підземні командні пункти, бачили бойові кнопки пуску ядерних ракет, побували на американських крейсерах і підводних човнах, виходили в океан на авіаносцях, злітали і сідали на палубу, відвідували командні пункти системи протиповітряної і супутникової оборони, США і Канади. Після закритості Радянського Союзу це було просто нечувано!

І ще одна цікава річ: навчаючи основам оборонного і військового менеджменту, керівництво Університету влаштовувало нам відвідування потужних цивільних корпорацій, причому різного профілю: General Motors, Delta Airlines, CNN, McDonalds, Martin&Marietta, Lockheed та ін., семінари з їхніми керівниками і топ-менеджерами. І це було цілком виправдано, оскільки підготовка, прийняття й реалізація менеджерських рішень у багатотисячних структурах, з багатомільярдними бюджетами мають свою специфіку, однак за логікою та законами  – однакові.

Тепер, оцінюючи різних міністрів з різних урядів, як наших, так і зарубіжних, з ким довелося працювати, я розумію, що для міністра бути справжнім менеджером – це навіть важливіше, ніж знати тонкощі професії медика, енергетика чи промисловця. Нашій владі, серед іншого, критично бракує  менеджерського досвіду та логіки, які дають можливість приймати швидкі й актуальні рішення, відстежуючи  їх втілення по всій вертикалі – до отримання кінцевого результату.

На Батьківщині, після завершення навчання у США, я ще кілька місяців  працював в Управлінні військової освіти.

Повернувшись у той самий відділ, неодноразово намагався запропонувати втілити ті позитивні моменти, які побачив у системі управління і розвитку кращих іноземних армій і, відповідно, застерегти від непродуманих хибних рішень, наслідки яких теж бачив наживо. Нікому це виявилося не потрібним, хоча письмові пропозиції кому тільки не передавав, навіть особисто в руки міністру оборони Валерію Шмарову. Відчуття було схоже на розпач Лівші з відомого мультика, який волав, що «англійці зброю цеглою не чистять!».

До речі, пережитий мною досвід я пригадав, коли став міністром оборони. Заборонив призначати офіцера, на підвищення знань якого витратилася держава і який пройшов навчання в нашій Академії або за кордоном, на ту саму посаду, з якої він відбув на навчання. Впровадив наказом систему завчасного відбору і призначення на посади випускників. Офіцер, збагачений сучасними знаннями, має застосовувати їх і ділитися ними на новій, вищій посаді, яка створювала б для цього максимальні можливості. Лише тоді для держави є сенс витрачатися на підвищення рівня офіцерської освіти.

Зацікавленість у використанні моїх знань для вирішення завдань розвитку Збройних Сил виявив Вадим Павлович Прокоф’єв, начальник Науково-дослідного центру Генерального штабу ЗС України. І запропонував мені розпочати роботу по створенню в його Центрі нового Управління проблем воєнної безпеки та військового будівництва. Я погодився. І наступні три роки працював у структурі, якій рішенням уряду було надано статус Національного науково-дослідного центру оборонних технологій і воєнної безпеки України. 

У Центрі народжувалося бачення системних реформ в українській армії. Під моїм керівництвом була напрацьована методологія формування державних програм розвитку Збройних Сил, принципи і засади оборонного планування, конкретні напрями і етапи розвитку армії. Але процес впровадження цих наукових розробок виявився затяжним і складним.

Не можу сказати, що до наших пропозицій не дослухалися. Одного разу, у 1996 році, мені навіть вдалося зібрати в Центрі за одним столом двох генералів армії України — Валерія Губенка і Віталія Радецького, плюс начальника Генерального штабу генерал-полковника Олександра Затинайка. Високі начальники уважно вислухали пропозиції підполковника Гриценка, досить жваво їх обговорювали, схвалили, але так і не реалізували.

У цей період був ще один цікавий епізод – навчання в Академії Збройних Сил України. Отримавши оперативно-стратегічний рівень освіти у США, я вирішив на власному досвіді порівняти зміст навчання і принципи підготовки керівного складу української і західних армій. Цікавим було навчання, але на контрасті з Університетом ВПС США, інколи психологічно напруженим. Ось один із конфліктних епізодів, про який я раніше розповідав.

Мені відведена роль головнокомандувача. Викладач, генерал Суятінов, пропонує викласти стратегічний замисел на операцію. Я доповідаю:

«Пункт перший – віддаю наказ нанести вогневий удар по будівлям Верховної Ради, президентської адміністрації і уряду України.

Пункт другий – підписую акт капітуляції. Пункт третій – пускаю собі кулю в лоба. Доповідь закінчив».

Мертва тиша. Пару хвилин усі ховають очі, шок. Врешті-решт зібрався з думкою генерал Суятінов: «Поясність свій замисел?» Пояснюю:

«Пункт перший – Україні у війні протистоїть коаліція членів НАТО, загалом 50 дивізій. Альянс не може проводити операції такого масштабу без США. Це означає, що ми воюємо практично з усім цивілізованим світом. Розгорнувши на папері 36 дивізій, ми свідомі того, що не маємо техніки, щоб їх укомплектувати, до того ж за станом підготовки маємо боєздатними лише кілька батальйонів на всю армію. Керівництво держави, яке довело до такої ситуації, не має права на життя. Тому наноситься вогневий удар.

Пункт другий – капітуляція, щоб зберегти життя громадян, наші історичні й культурні цінності, майно і територію від знищення.

Пункт третій – кулю в лоба, бо соромно здаватися без бою. І соромно, що ми, підполковники, полковники, генерали, замість того, щоб вивчати реальні речі, адекватні новій ситуації у Європі, готуємося до глобальної війни і витрачаємо час на абсолютні дурниці».

Викладач оголосив дострокову перерву. Разом з іншими йду до курилки. Підходять генерали, тиснуть руку: «Молодець, нарешті, справді, скільки можна займатися дурницями?» Питаю: «А чого ж ви мовчите?»

...До речі, історія із сценаріями мала своє продовження через 10 років. Відразу після мого призначення на пост міністра начальник Генштабу подає на підпис план військових навчань на 2005 рік. І що я побачив? Навчання іграшкові! Державний кордон проведений на карті чомусь посередині України, а навколо нього прапорці неіснуючих бригад. Мені пояснюють: «Ми ж не можемо розігрувати реальний сценарій, наприклад, по захисту кордонів, бо це політично чутливо для сусідів».

Що за нісенітниця? Армія повинна бути готовою захищати свою країну. І ми будемо проводити реальні навчання. І нас не турбує, для кого це буде «чутливим». Турбуватиме когось – надамо пояснення. Але армія має бути армією! Протягом 2005 року ми кардинально змінили всю систему планування бойової підготовки. На основі аналізу загроз і стану Збройних Сил, відпрацювали Стратегічний замисел на їх застосування на період до 2011 року. Сьогодні кожний командир бригади чи полку знає, як він має діяти в тій чи іншій реальній ситуації. І на виконання цих реальних завдань зорієнтована система бойової підготовки».

У 1995 році я познайомився з Олександром Васильовичем Разумковим, керівником групи помічників і радників Президента Леоніда Кучми. Коли Разумков, із принципових мотивів, пішов з посади і створив неурядовий аналітичний центр – Український центр економічних і політичних досліджень (УЦЕПД), то інколи звертався до мене як до експерта з військових питань. У 1997 році Разумков повернувся у владу і, на пропозицію Кучми, посів пост заступника секретаря РНБО. Олександр Васильович запропонував мені працювати в його офісі.

Я зібрав домашню нараду. Річ у тім, що півтора року життя за кордоном не стерли в пам’яті скрутний початок 90-х. Пам’ятаю «м’який куточок», який, на свій страх і ризик, з дерматину і поролону збив для вітальні; пам’ятаю свої теслярські вироби,що замінили недосяжні покупні шафи; пам’ятаю сотні банок консервації, які рятували нас узимку; пам’ятаю 40 соток городу, на яких, не розгинаючись, аби зиму прожити, все літо працювала родина; пам’ятаю потребу викроювати копійку для хокейного спорядження сина, який любив хокей і робив у ньому успіхи; пам’ятаю невимовне щастя від привезених з відрядження цукерок.

Коротко кажучи, як і всім на початку 90-х, моїй родині було непереливки. І тому, коли, одночасно з пропозицією Олександра Разумкова, мені надійшла інша — очолити в Україні представництво одного з світових брендів мобільних телефонів із зарплатою $5000, а не $200 в Апараті РНБО, я не міг приховати цього від родини. І вдячний їй: мене зрозуміли й підтримали, давши можливість зробити вибір на користь улюбленої справи, а не матеріального благополуччя.

Але, даючи згоду Олександрові Разумкову на мій перехід в Апарат РНБО, я наполіг на створенні в ньому окремого підрозділу – Аналітичної служби, яка б концентрувалася на питаннях системних реформ, аналізі ситуації у ключових сферах національної безпеки та виробленні пропозицій щодо реагування на тактичні та стратегічні виклики.

Указом Президента таку службу в Апараті РНБО було створено, і я був її керівником упродовж двох років. Працюючи єдиною командою під керівництвом Разумкова — попри непрості стосунки, що склалися в самому РНБО та з президентською адміністрацією, — нам вдалося зробити багато корисного: з нуля налагодити комплексну оцінку і щотижневий моніторинг загроз національній безпеці; готувати — відразу на стіл Леоніда Кучми і Володимира Горбуліна — серйозні пропозиції з питань безпеки, зовнішньої політики, відносин із Росією, США, НАТО, у рамках ГУАМ, енергетичної політики, економіки, оборони тощо.

29 жовтня 1999 року Олександра Васильовича не стало. Команда Разумкова вирішила продовжити його справу і пішла з РНБО розбудовувати УЦЕПД. Звичайно, переді мною був вибір: або залишитися «при владі» з перспективою мімікрувати й отримати генеральське звання, або з людьми, яких добре знаю, робити спільну справу, перспективи якої не визначені. Обрав друге, і моє життя знову круто змінилося.

Наприкінці 1999-го я звільнився з армії, якій віддав 27 років. Підготував концепцію розбудови Центру і на першій командній зустрічі, що відбулася в 2 грудня, поставив досить амбітні завдання: (1) у січні світ побачить перший номер журналу «Національна безпека і оборона», українською і англійською мовами; (2) у лютому на круглому столі ми оприлюднимо першу аналітичну доповідь Центру, котра зробить його лідером у визначеній нами сфері; (3) за півроку завоюємо лідерство серед інших Think-Tanks (неурядових аналітичних центрів) ще у двох-трьох галузях. Мабуть, ці завдання видалися колегам надто амбітними.

— А ви вже приміщення знайшли? — запитали мене.

— Ні.

— А журнал зареєстрували?

— Ні.

— А ви коли-небудь випускали журнал?

— Ні.

— У вас є обладнання, комп’ютери, оргтехніка?

— Ні.

Наступні півтора місяці ніхто з нас не пам’ятав, як день змінював ніч. Але 28 січня двома мовами — українською і англійською — вийшов перший номер часопису УЦЕПД «Національна безпека і оборона».

4 лютого 2000 року було проведено перший круглий стіл, на якому ми виклали своє бачення стратегії реформування українських Збройних Сил. Аналітична доповідь «Воєнна реформа в Україні: старт чи черговий фальстарт?» була першою і відразу зафіксувала незаперечне лідерство Центру у сфері воєнної безпеки.

Але – викликала шалений спротив з боку Міністерства оборони, Генерального штабу та адміністрації Президента. Ніхто й не збирався впроваджувати пропозиції «якихось незалежних експертів», як нас тоді називав генерал Олександр Кузьмук, міністр оборони.

На жаль, розпочати запропоновану реформу ЗС я зміг – разом з керівником воєнних програм Центру Разумкова Леонідом Поляковим, Миколою Нещадимом і ще кількома однодумцями – рівно через п’ять років, коли 4 лютого 2005 року отримав важелі міністра оборони. Викладена у першому журналі Центру стратегія реформування армії була реалізована практично на 100 відсотків.

Протягом 2000 року Центр Разумкова таки захопив лідерство серед інших аналітичних структур України. А крім того – розгорнув власну потужну соціологічну службу, яка й дотепер посідає вищі щаблі в дуже короткому рейтингу служб, чиї дані викликають довіру. «Національна безпека і оборона» стала бестселером в інтелектуальних і дипломатичних колах. А за півтора року роботи ми несподівано отримали приємну звістку з-за кордону: УЦЕПД, який носить ім’я свого засновника Олександра Разумкова, визнано найбільш авторитетним неурядовим аналітичним центром Центральної та Східної Європи.

У кожному дослідженні ми ставили собі за мету визначити ключові проблеми у тій чи іншій галузі та, враховуючи думки найпотужніших експертів і практиків, запропонувати ефективні заходи для вирішення цих проблем. Але влада Леоніда Кучми того не потребувала, бо не була налаштована на реформи, на прозорість і системність.

Віктор Ющенко видавався більш європейським, демократичним вибором для України, порівняно з Леонідом Кучмою та обраним ним спадкоємцем — Віктором Януковичем.

Прийшовши у штаб на значно нижчу, ніж була запропонована Віктором Ющенком, посаду, я не став удавати ображеного, а відразу взявся за роботу. Одна з перших моїх пропозицій була така: залучити кращих вітчизняних експертів у п’яти галузях — економіка, енергетика, сільське господарство, соціальна політика, воєнна безпека — і замовити їм «Програму 100 днів».

Згідно задуму, найкращі фахівці, на яких тоді міг розраховувати опозиційний кандидат, повинні були підготувати законопроекти, проекти урядових постанов і указів майбутнього Президента, щоб забезпечити потужний старт реформ на ключових напрямах у перші 100 днів нової влади — в період, коли Президент має найбільшу підтримку людей.

Це важливо, бо серед «лікувальних засобів» могли бути не надто приємні для суспільства непопулярні реформи, які б лише через кілька років дали позитивні результати. Але грошей для запуску «Програми 100 днів» у штабі не знайшли, та й особливого інтересу не виявили. Шкода. На мій погляд, втрата Шансу почалася саме з цього.

Майдан у моєму житті, так само як і для більшості українців, став Подією. Світлою і Гордою. Але на сцені Майдану я не був жодного разу: спочатку не мав часу там стояти, потім — не було де. Проте на самому Майдані бував досить часто, і з першого до останнього дня мої старші діти — Олексій і Світлана — жили в наметах разом зі своїми небайдужими друзями.

Довелося поінформувати, що людина, яка працювала поруч із ним останні півроку і давала певні поради, є полковником з 25-річним військовим стажем, професійно займалася оборонним плануванням, має ряд монографій, опублікованих в Україні і за кордоном. Більше розмов з Ющенком не було. Напередодні представлення нового Кабміну у Верховній Раді від його помічників дізнався, що маю бути в сесійному залі.

Я вдячний Президентові за надану можливість реалізувати давні задуми щодо армії. Але шкода, що через відсутність підтримки і зацікавленості Верховного головнокомандувача їх не вдалося зробити незворотними і реалізувати повністю. Бо реформа армії — це справа всієї держави, всіх гілок влади, а не окремого міністерства. І все ж таки нам вдалося зробити дуже багато, бо, на відміну від більшості новопризначених міністрів, які й гадки не мали про стан, специфіку та проблеми очолюваних ними міністерств, я знав, що і як треба змінювати. В результаті, Міністерство оборони виявилося єдиним, де протягом трьох років і трьох урядів послідовно впроваджувалися системні зміни.

Я не користувався міністерською дачею і урядовою лікарнею у Феофанії. Першим серед міністрів почав оплачувати використання службового автомобіля і перельоти членів родини. Квитанції зберігаю дотепер. Мої батьки і родичі самі сплачували за лікування у військовому шпиталі. Жоден з моїх кумів не отримав посади у Міністерстві.

Я прийшов у Міністерство полковником – полковником і пішов, бо головне – справа, а не зірки на погонах. Єдине, про що шкодую – не встиг зробити реформи в армії незворотними. Але ми це виправимо. З Вашою допомогою. Після перемоги наведемо порядок і в армії, і в державі. Досвід є.

Після роботи у військовому відомстві і нині, на посаді голови парламентського Комітету з питань національної безпеки та оборони, я чітко розумію, що в масштабах держави результату можна досягти лише командною грою.

Формування команди ефективних державних менеджерів є одним із основних завдань Всеукраїнської громадської організації «Громадянська позиція», яку ми утворили в грудні 2008 року і яку мені довірили очолювати. Коли у жовтні 2008 року Президент підписав указ про «чергові» дострокові вибори, ми ухвалили рішення брати в них участь. Навколо мене почали гуртуватися люди, які мають спільну позицію і систему цінностей. Був величезний потік звернень, зустрічей, тисячі дзвінків і листів.

Постало питання, у якому форматі краще об’єднувати людей, формувати нову команду. Я відкинув пропозиції створити політичну партію, або очолити одну з існуючих. Адже партійність одразу вносить елемент конкуренції, створює бар’єри. Тому ми вирішили створити громадську організацію, до якої зможуть увійти люди небайдужі, порядні, професіонали своєї справи — байдуже, належать вони до якоїсь партії чи ні. Так ми зможемо об’єднати людей, котрі хочуть змінити країну. Вже проведено установчий з’їзд «Громадянської позиції». Наша мета, хоч як пафосно це звучить, — навести порядок в Україні, де вертикаль влади нині відсутня. Ключові рішення або не приймаються, або не виконуються. І що вражає найбільше: ніхто не несе за це відповідальності. Всюди не прорив, а прірва. Тому в нас попереду — складна, системна, масштабна, але, повірте, цікава і вкрай потрібна робота.

Я радий, що мої погляди поділяє сім’я. Дружина Юля Мостова – відомий журналіст, зараз працює заступником головного редактора газети «Дзеркало тижня». Побралися ми вже в зрілому віці, коли кожен склався як особистість, тому, можливо, стосунки в нас нестандартні. Адже люди спочатку закохуються, а потім стають друзями. Ми ж спочатку стали друзями, однодумцями, а вже згодом прийшло кохання.

Крім здоров’я, ми бажаємо нашим дітям, щоб вони у своєму житті зустріли таке ж Кохання, як Бог дав нам. Сподіваюся, що старшому сину з цим вже повезло.

В одному тільки ми з Юлею розходимось – не хоче вона, щоб я пов’язував своє життя з політикою. Наполягаючи, що ніякий гнучкий розум не витримає конкуренції з гнучкими хребтами. Але ж я впертий, поконкуруємо…

Мої дорослі діти — моя гордість. Мабуть, вони вперше про це дізнаються, коли прочитають цю автобіографічну сповідь. Бо я з тих батьків, які вміють вимагати відповідальності, порядності, організованості, виховуючи за принципом «Роби як я», а не «Роби, як я сказав». Але, на жаль, я не надто щедрий на лагідне слово. Знаючи за собою цю ваду, хочу сказати, що і Олексій, і Світлана виросли розумними, працелюбними й порядними людьми. Я дивуюся і радію величезному колу їхніх друзів, задоволений їхніми самостійними рішеннями та розумінням відсутності батьківського протекціонізму. Віддаю належне їхній цільності і твердій позиції, яку вони виявили під час моєї роботи в Міністерстві оборони, бо, зрозуміло, що багато хто намагався вийти на міністра через його дітей. І Олексій, і Світлана небайдужі, самостійні особистості, які стали моїми друзями і максимально допомагають в тому, що я сьогодні роблю.

Олексієві 31 рік, він закінчив Київський політехнічний інститут, працює у сфері інформаційних технологій. Його дружина – теж Юля. Вони вже зробили мене двічі дідом. Діти вважають, що старша онучка Улянка дуже на мене схожа.

Доньці Світлані — 28. Вона закінчила Київський національний університет за спеціальністю «Міжнародна економіка». Рік навчалася за програмою магістра в Шотландії. У вересні 2008 року створила  власну компанію "BC Agency", працює в сфері відносин з громадськістю. На жаль, як і весь бізнес, відчула вплив фінансової кризи, однак впевнено бореться з перешкодами.

Ми з дітьми багато подорожували та й зараз іноді разом проводимо відпустки. Кілька років поспіль мандрували Європою на автомобілі, за три тижні об’їздили 11 країн, аж до Іспанії та Португалії.

Мій молодший — Гліб Разумков, син покійного Олександра Васильовича. Я всиновив його після смерті батька, зберігши прізвище. Глібу 12 років, навчається у шостому класі. Наш син – розвинений і цілеспрямований хлопець, з тонкою душею та аналітичним мисленням, не на свій вік. Гліб часом робить такі висновки, до яких додумається не кожен дорослий. Але ні президентом, ні міністром бути не хоче, бо, на його думку, «від цього дуже страждають діти і родина».

Моя робота в уряді, як виявилося, навчила Гліба не тільки цього. Нещодавно він ходив із бабусею до стоматолога, після лікування той виписав рахунок за ліки, і бабуся взялася його підписувати. Гліб висмикнув у неї ручку і зі словами «Ба, ніколи не підписуй документів, не читаючи! Тобі хіба тато не казав?!», таки змусив її вивчити «документ».

Найменшій Анні – вже шість, скоро піде в школу. Не маю сумнівів щодо її лідерських рис. Але водночас вона може бути дуже лагідною і дотепною. Почуття гумору — рідкісна якість у такому віці, до того ж для Принцеси Рожевих Зайчат, якою вона мріє стати. А поки що називає себе просто – Анна Елізабет Леді Жасмин.

Кожного ранку відвожу Гліба до школи, ввечері перевіряю уроки. Іноді граємо в шахи. Ох і не любить же він програвати! Так само, як я піддаватися.

Анні розповідаю казки. Доки Гліб не полюбив на ніч читати, розповідав їм обом. Мої казки завжди імпровізовані. Це життєві історії, але з дійовими особами на кшталт їжачків, котиків, собачок. Своїми казками намагаюся розважати й виховувати водночас. Як і більшість батьків, у яких з’являється молодша дитина, ми зіткнулися з певними дитячими ревнощами. Казковий серіал про дівчинку і хлопчика з різницею у віці шість років, які з кожною казкою на рік дорослішали і поступово усвідомлювали, наскільки вони необхідні одне одному, дуже допоміг у цій ситуації.

Але більше ми спілкуємося у вихідні. Намагаюся планувати роботу так, щоб у суботу-неділю бути з родиною. Як правило, з травня до вересня живемо на дачі, будівництво якої, на щастя, встигли закінчити ще до того, як я став на чолі Міністерства оборони. У дружини, звичайно, гарний смак, але стосунки з будівельниками, організація роботи — явно не її стихія. Якби ми не поставили за мету завершити будівництво до Нового 2005-го року, то, мабуть, і досі були б позбавлені щастя збирати разом усіх рідних людей, рибалити на світанку, збирати відрами маслюки, вигравати (а іноді й програвати) в преферанс, влаштовувати походи на сусідні острови…

Я дуже хочу, щоб і мої молодші діти виросли чесними, порядними, відповідальними громадянами, щоб здобули гідну освіту, могли твердо стояти на ногах у житті — попри всі кризи надворі. І щоб так само міцно стояла Україна.

Ось, власне, і вся сповідь. Життя продовжується. Далі буде…